Ріка життя. Дністер, який для мене асоціюється з теплим безтурботним дитинством. Ось річка - зовсім поруч! Біжиш стрімголов з високого берега - і в воду! Там, на мілководді, можна було годинами хлюпатися, в пошуках пригод переходити на протилежний берег, де у заростях верби гніздилися птахи, а з намулу можна будувати фортеці.
У Самборі то вже було по-іншому. До Дністра треба йти з кілометр. Дорогою траплялися скелі. Дитиною уявлялося, як то Франкові каменярі мають довбати ту скалу. "А ми йдемо! Ні жар, ні холод не спинять нас..." І різьбиш свої фантазії на тій круті стіні - наче карбуєш майбутнє. Одразу забуваш і босоніж, наперегонки з тінню, біжиш до води.
Берег тут пологий, розмаїті камінчики лоскочуть ноги, вода іскриться під променями сонця, і ти хлюпаєш, хлюпаєш, щоб ще більше насолодитися тою красою і прохолодою.
Прикарпатський Дністер спершу заворожив величчю. Здавалося - геть неприступний. І справді: як повноводий, то лякає глибочінню. А десь ближче до літа міліє річка - і вже насолоджуєшся можливістю подолати вплав ту могучу стихію.
Літа мої так і міряються: переплила - отже, ще один рік закритий і прожитий недаремно. Радієш черговій перемозі. Але ж не в цьому насолода. А в нагоді набратися життєдайної енергії, що живить потім довгенько.
На перших 4-х знімках - Дністер біля Нижнева, на межі Франківщини з Тернопільщиною. Тут річка постає в усій красі. А на останньому - річка Серет, ліва притока Дністра. Тернопільщина. Як інші невеличкі річки і струмки, живить сивий Дністер, щоб могутніми водами влитися в море.
