Цьогоріч співпали дві знакові для сучасників дати: Поминальна субота та День закоханих. У певному розумінні в них є спільність: у сенсі внутрішнього захисту й пам’яті як опори. І хоч нижче наведені конкретні приклади, тема виходить за межі особистого і торкається кожного.
Сни – це не про містику
Кого ви кличете на допомогу у випадку біди? Мозок підказує дивну річ: навіть якщо чоловік уже понад 13 років у кращих світах, підсвідомо він залишається Захисником.
Днями мені сниться, що у вікно спальні нашого колишнього будинку заглядає якийсь незнайомець (його образ я добре запам’ятала). Потім обходить хату – вітальня, кухня… І раптом чую: відчиняються двері.
Спросоння кричу: “Мирославе! Мирославе!..”. Це ім’я мого покійного чоловіка. Уві сні голос майже беззвучний. Але цим хочу показати незнайомцеві, що не сама. Це не лише прохання про допомогу. Це сигнал самій собі: знаю, що таке підтримка, як це – не бути самій. Це про глибинну потребу людини не залишатися сам на сам зі страхом.
Два роки тому був схожий сон. Наче вривається вже у Франківську до моєї квартири якийсь п’яний. Силуюся зачинити двері, не пустити, а він підкладає руку… І тут з’являється мій, світлої пам’яті, Мирослав. Спокійно відсуває ту руку, зачиняє двері – і зникає…
Радію, коли сняться рідні й близькі, а сняться на диво часто. Тішуся, що бодай уві сні можу їх побачити чи поговорити. Не вважаю це ні віщим, ні страшним. Після таких снів – молитва, пожертва за їхні душі.
Чому вони сняться? Очевидно, у хвилини тривоги ми шукаємо захисту там, де колись його знаходили. Підсвідомість пам’ятає, хто був опорою. Батьки. Брат. Чоловік. Ті, хто за життя стояли поруч і брали на себе частину наших страхів.
Навіть коли їх немає фізично – пам’ять про них продовжує нас берегти. Можливо, це й одна із форм любові, яка не минає. Бо справжній Захисник – це не лише той, хто поруч тілом. Це той, чий образ і сила живуть у нас. Особливо в нинішній тривожний час. Вічна їм пам’ять і подяка.
Психологія пам’яті і втрати
Наша пам’ять – не лише емоція, а механізм виживання психіки. Коли рідні далеко – згадка про них огортає теплом і турботою. Коли ж їх уже немає фізично – пам’ять про них продовжує нас берегти.
Психологи кажуть, що в стані тривоги мозок автоматично шукає образ безпеки. Того, поруч із ким колись було спокійно. Того, хто “тримав двері”, коли світ здавався небезпечним. Це спосіб психіки втримати рівновагу. Пам’ять про любов і захист стає внутрішнім ресурсом.
Австрійський психіатр Віктор Франкл писав:
“ Любов виходить далеко за межі фізичної присутності коханої людини” .
Можливо, саме тому у снах до нас приходять ті, хто був нашою опорою. Не для того, щоб налякати чи щось віщувати. А щоб нагадати: досвід захищеності закладений у пам’яті, в серці, в тій внутрішній силі, яку ми колись відчули поруч із ними.
І коли уві сні кличемо когось, – це, можливо, не лише про конкретну особу.
Це про те, що любов і захист не зникають разом із людиною. Вони стають частиною нас. Можливо, тому в снах до нас і приходять не як тіні минулого, а як нагадування: досвід захищеності закарбований.
Вони залишаються частиною нашої сили
Для християнина смерть – не кінець стосунків, а інша форма присутності. Ми продовжуємо спілкування молитвою, пам’яттю, вдячністю. Недаремно в Символі віри звучать слова про “спілкування святих” – про духовну єдність живих і тих, хто відійшов у Вічність.
Святий апостол Павло писав:
“Любов ніколи не перестає” (1 Кор. 13:8).
Можливо, тому в моменти страху ми кличемо тих, кого любили. Бо їхня любов продовжує укріпляти нас, вона сильніша за розлуку.
Ми живемо у час, коли слово “захист” звучить особливо гостро. Війна, тривоги, сирени, невідомість завтрашнього дня. І в ці миті багато хто з на с подумки звертається до тих, хто колись був опорою. До батька. До чоловіка. До брата. До діда, який пережив інші буремні часи.
Можливо, це не лише особиста пам’ять. Це щось глибше – родова й національна пам’ять про тих, хто тримав наш дім.
Ми – народ, у якого майже в кожній родині є свій Захисник. Той, хто стояв на варті – на фронті чи просто біля родинних дверей. І навіть коли їх уже немає поруч, їхній образ продовжує жити в нас як внутрішня постава: не панікувати, триматися, зачинити двері, захистити своїх.
Бо ті, хто відійшов, залишили нам не лише спогади. Вони залишили спосіб триматися. І поки ми пам’ятаємо – їхній захист триває.
І нинішні поминальні дні – не лише про свічки на цвинтарі. Це про зв’язок. Про те, що любов не обривається разом із земним життям.
У християнській традиції такі дні мають глибоке значення. Це час особливої молитви за всіх спочилих. Не страху перед смертю, а надії на життя в Бозі.
Тож мертві нам допомагають не тому, що втручаються в події.
А тому, що любов, яку вони нам дали, формує нас і робить сильнішими.
Людмила Стражник. Фото авторки.
Читайте також у ПІК:
