Рубрика «Моя фішка» № 11.#МояФішка#ХобіЖурналіста
Журналістка з Івано-Франківська Людмила СТРАЖНИК – дуже багатогранна, романтична особистість.
Її перший фах художник-декоратор дався взнаки: своєму хобі (декор, дизайн зі шкіри) присвятила цілу статтю, вірші і… ділиться власними секретами і порадами. Бо рукоділля за схемами – то не для неї. А ще згадала мистецькі фестивалі, де вона черпає натхнення. Читайте із задоволенням, бо це від душі.
Людмила Стражник:"Моя жага до творчості – то хвороба невиліковна"
А Ви так само пробуджуєтеся вночі, щоб занотувати нові ідеї? Схоплюєтеся спозаранку, щоб не пропустити сонячної заграви та перших променів? Обставили себе вазами, вазочками і просто склянками із живими квітами? Коробками із заготовками, десятками закладок на сайтах? Діагноз: ви невиліковно хворі на творчість.
Прелюдія
Ця приємна недуга проявляється дедалі частіше: хочеться покинути звичний ритм життя й чимдуж відправитися за черговою порцією натхнення десь у гори чи на річку, просто зайти в найближчий парк (якщо так можна означити закинутий пустир із непримітними квітами, різнотрав’ям та співом пташок десь у високоссі). Набрати оберемок зелені – щойно розквітлої дикої кропиви, білих зірочок, голубооких незабудок. Із тої розкоші скласти букет.
Й ось легкий свіжий аромат розноситься кімнатою. Заповнюю стіл заготовками, інструментами, вмикаю легку музику, зручно вмощуюся – і до роботи. Заздалегідь не знаю, що вийде. Рукоділля за схемами – не для мене. Тематика та підручні матеріали диктують ідеї. Великодні дні, благодійний ярмарок «Промінчик доброти». Як результат – придбані заздалегідь кошики оздоблюю власноруч виготовленими квітами за шкіри. Торік їх миттю розібрали.
Люблю збирати різні коробочки. Якраз знадобилися: футляр з-під ручного годинника обклеїла смужкою тонкої мішковини, заздалегідь обробленої декоративною строчкою. Всередину замість годинника – обтягнуті фольгою цукерки-кульки. Вийшло, наче яйця в гніздечку. Зверху кришка має прозору вкладку. До неї спеціальним пістолетом прикріплюю гаптовані гачком квіти. Цікаво вийшло! Сама радію!
Круглу коробку з-під цукерок теж припасовую під подарунок. Борти кришки обклеюю солом’яною смужкою: виторочила зі старого капелюха. До цього пасують уже квіти із мішковини. Складаю довільно, формую бутон. Всередині коробки – цукерки-кульки у фользі, та ще й нарізана з соломи підстилка.
Уміти бачити і відчувати
Натуральна шкіра – доступний і податливий матеріал. Цікава фактура диктує майбутній виріб. Можна моделювати і в домашніх умовах. Скажімо, навіть на звичайній (не скорняжній) швейній машинці зшити основу для майбутнього декоративного футляру на пляшку. Або ж канцелярським діркопробивачем (якщо нема професійного пробійника) вирізати отвори та прошнурувати виріб. А вже основу декоруємо, як підказує фантазія: пелюстками зі шкіри, намистинками, шнурочками тощо. Вирізаємо декоративний кружечок, обв’язуємо стрічкою – готове убрання пляшки для домашнього напою. Дарувати таке – одна приємність.
Якось придбала на ринку цікаву декоративну стрічку. Все гадала, для чого підійде. А тут побувала торік на фестивалі «Полонинське літо» у Верхньому Ясенові, що на Верховинщині. Барвисто оздоблені гуцульські брилі – нарозхват. Згадала про свої непримітні солом’яні капелюшки. Це ж якраз пасує! Підготувала десяток таких – та на фестиваль VIA Carpatia, що в Криворівні. Столик для торгу винесла зі школи, розклала свій крам (то ще були пояси, сумки). Поруч – ноутбук. Навпроти якраз – головна сцена. І всі фестивальні дійства спостерігаю, тут же їх описую, та ще й приторговую.
З капелюшками вгадала! Були до теми фестивалю, тому – нарозхват. Дефілювали в них і дівчата. Залишився останній. Купує один чоловік, бриль на голову, гроші – на «прилавок». Тут проданий капелюх із голови знімає інший гість, кладе вдвічі більшу суму та спокійнісінько йде. Ошуканий перший покупець забирає свої гроші, посміхається.
Джерела
Переглядаю старі знімки і пригадую, як ще під час навчання у «Львівській політехніці» майбутній чоловік відвів мене до художньої студії. Тоді вперше відчула красу прозорої акварелі, вчилася писати етюди. Хоч перший успіх був ще раніше: перемога на міському конкурсі малюнка на асфальті в Самборі. Ні, все-таки першою була лялька. Щось на зразок мотанки: бабуся-кравчиня навчила складати забавку із клаптиків тканини та шити такий-сякий одяг.
А найпам’ятнішою мотанкою стала виготовлена із вмісту маминої скрині. Приїхала якось до спорожнілого дому (ненька якраз відійшла у Вічність), відкрила її швейну машинку. А там – цілий скарб! Клаптики тканин, з яких мама шила собі й нам сукні. Нарізала, залишивши ще для молодшої сестри. Виготовила опісля кілька ляльок-мотанок. Подарувала своїм синам – пам’ять про бабусю.
Перший запис у трудовій книжці – художник-декоратор у будівельній організації. Трохи працювала за фахом, на телефонній станції між основними обов’язками плела підвіски для вазонів Невгамовна жага до творчості привела мене з інженерної роботи на гурткову. Там занурилася у свою стихію: «Клуб друзів ляльки», де ми з малечею шили народні вбрання з усіх регіонів та грали вистави. Плели гачком, спицями, мудрували в стилі макраме. Цілком випадково – декоративні вироби зі шкіри (посібник трапився). Моделювання й пошиття одягу, уроки трудового навчання в гімназії. А ще – природні матеріали та вироби із солоного тіста – простота виконання і простір для фантазії.
Сім кіл по сім
Настав час, коли я з цього всього виросла. Возитися з дітлашнею стало нецікаво. Плести гачком краще від мене навчилася моя колишня учениця. Тож цілком могла замінити мене в гуртковій роботі. Та й нові віяння пішли. Курси крою та шиття втратили популярність. Випускні сукні вже можна було придбати в крамницях. А тут трапилася нагода випробувати себе в іншому. Якось одна подія так вразила, що написала замітку до місцевої газети. На диво, її надрукували без змін, навіть із моїми крапками-комами. Заінтригувало. Перше інтерв’ю, репортаж.
Спершу поєднувала педагогічну діяльність із журналістською. Запропонували штатним працівником. Погодилася, притиралася. Колишня товаришка-журналістка, дочці якої шила сукню на випускний бал, і котра писала про мене, що «Людмила, здається, вміє все», запідозрила мене в плагіаті. Фаховий журналіст, вона не могла повірити, як то – «з вулиці» і писати.
Довелося боротися, доказувати, що ти не слон. Переконливим, мабуть, став той факт, що на всеукраїнському конкурсі «Соціальний журналіст – 2007» посіла перше місце. Були й інші перемоги. А загалом мені щастило, що змінювала професії за власним бажанням, покликом серця. З усього трудового стажу журналістського – найбільше.
Поміж тим – дочка, дружина, мама. Будівництво хати, кулінарія. Здобутки і втрати.
Буває, щось допече, гірким спомином лягає на серце. Чи навпаки – радість зашкалює, щастя ллється через вінця. Та енергія аж пре, і нема її куди реалізувати. То зриваєшся для запального танцю-соло, то біжиш подивитися, чи вже зійшов місяць. А він спокусливо так котиться зоряним небом, від однієї зірки до іншої, наче хоче вділити ласки всім. Його холодне світло створює відчуття якогось чарівного неземного світу. Хочеться стрімголов бігти, залишаючи шлейф слідів. Зупиняєшся, щоб віддихатися, набрати повні легені повітря й насититися його прохолодою. Ще один вечір минає у щемливому очікуванні якогось дива.
Десь, серед неба і землі,
блукаєш зовсім одиноко.
Нема нікого, в самоті
пече лиш сонце, ріже око.
Заграли променів мости,
пустили стріли з піднебесся.
Розсипав срібло диво-дзвін.
Життя іде. Воно чудесне.
Людмила СТРАЖНИК.
